Одне слово — і ти “чужий”: як говорять у селах Закарпаття?

Закарпаття говорить по-особливому. Тут кожна річка, село й міський квартал мають власний звук. Мова тут — мозаїка. Вона зберегла архайки, підхопила запозичення з угорської, румунської, словацької і німецької, і водночас живе у сучасному українському медіаполі. Ця стаття на сайті https://zakdialoh.com про говірки Закарпаття. У підтемах — і географія говорів, і конкретні слова, і прізвища вчених, які їх описали.

Карта говорів: де які говірки стоять на мапі?

Говірки Закарпаття позначено на діалектологічних картах як окрема одиниця в карпатській групі південно-західного наріччя. На типових мапах він позначений під номером 14 і займає увесь простір Закарпатської області та прикордонні кути з Румунією, Словаччиною і Угорщиною.

Діалектологи традиційно виокремлюють кілька підзон:

верховинські (Рахівщина, Міжгірщина — гірський сектор);
східні (Тячівський, Хустський райони);
центральні (Ужгородський, Перечинський масив);
південно-західні / низинні (Виноградівський, Берегівський басейни).

Цей поділ базується на матеріалах діалектних зйомок та карт «Атласу української мови».

За переписом 2001 року загальна чисельність області — 1 254,6 тис. осіб. З них українці — 1 010,1 тис. (≈80,5%). Угорці — 151,5 тис. (≈12,1%). Розміщення угорської меншини нерівномірне. На Берегівщині угорці складають більшість — близько 76,1% (дані районної статистики та перепису). У самому ж Берегові угорська мова найпоширеніша в спілкуванні. Ці дані важливі, бо двомовність і компактне проживання визначають локальні мовні практики.

Ужгород і Мукачево — міські центри з сильним впливом нормативної української. У населених пунктах Перечин, Колочава, Довге, Луги, Середнє, Рахів, Тячів та Виноградів місцеві говори зберегли архаїчні фонетичні риси й багатий локалізм. Поле досліджень і польові картки зберігаються в «Лінгвістичному атласі українських народних говорів Закарпатської області» (Йосиф Дзензелівський та ін.). Саме ці польові записи утворюють основи сучасних мап говорів.

Історичні шари й мовні впливи

Територія сучасного Закарпаття протягом ХХ століття переходила під юрисдикцію різних держав:

до 1918 р. — Австро-Угорщина;
1919-1938/39 рр. — Чехословаччина (з офіційними мовами чеською й словацькою у бюрократії);
1938-1944 рр. — повернення під управління Угорщини в міжвоєнний і воєнний періоди;
після 1945 р. — включення до УРСР у складі СРСР;
З 1991 року — у складі незалежної України.

Кожен політичний шар залишив стабільні мовні сліди, з яких і сформувалися говірки Закарпаття:

Угорська. Найпотужніший вплив зафіксований у Берегівському та Виноградівському районах. Йдеться насамперед про лексику щоденного життя.
У побуті й торгівлі: болт (крамниця), ґазда (господар), фіранка (штора), шпаклівка (spakli), ґудзик (gomb).
Професії та ремесла: бочкар, кравчук, муляр у локальних формах і значеннях, що збігаються з угорськими відповідниками.
Гастрономія: гуляш, лечо, папрікаш, паланка (у значенні укріплення, як у Мукачеві).
Топонімія: Берегове (історична назва Beregszász), Виноградів (Nagyszőlős), Велика Бийгань, Косонь, Яноші — назви з угорською етимологією, зафіксовані ще в документах XVIII–XIX століть.
Словацька та чеська. Цей шар чітко прив’язаний до періоду 1919-1938 років, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини як Підкарпатська Русь.
Адміністративна лексика: уряд, посада, повіт, реферат, протокол — частина термінів прийшла або закріпилася саме тоді.
Освітня сфера: гімназія, матура (випускний іспит), табель, інспектор. У міжвоєнних архівах Ужгорода й Мукачевого ці слова фіксуються регулярно.
Правнича лексика: постанова, мандат, комісія — уживані в офіційних документах 1920-1930-х років і збережені в місцевій традиції.
Румунська. Локальний, але чіткий вплив простежується в селах Рахівщини, особливо вздовж річок Тиса та Білий Черемош, що поблизу сучасного кордону з Румунією.
Побутова лексика: колиба (у значенні гірської хатини), бриндза (через спільний карпатський ареал), ватра (вогнище).
Топонімія: назви урочищ і полонин, зафіксовані в місцевих кадастрових описах XIX століття. Частина з них має румунські корені або фонетичні риси.
Антропонімія: поширені прізвища типу Поп, Попович, характерні для прикордонних громад.
Німецька та єврейська (їдиш). Цей шар найбільш помітний у Мукачеві та Ужгороді у XIX — першій половині XX століття.
Торгівля й ремесла: крам, крамар, майстер, шухляда, пяц (ринкова площа).
Міський побут: шпацир (прогулянка), клямка, ґешефт (справа, бізнес). Частина цієї лексики зафіксована в усному мовленні міщан ще у спогадах довоєнних ужгородців і мукачівців, зокрема в єврейських громадах, які до 1944 року становили значну частину населення цих міст.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ”Заткай писок, бо роздерути го”: в мережі представили ”Дуже епічне кіно” по-закарпатськи (ВІДЕО 18+)

У результаті говірки Закарпаття — це не мішанина, а історичний архів. Кожне слово прив’язане до конкретного періоду, адміністрації, ринку чи громади. Мова тут працює як карта пам’яті, де політика, торгівля і повсякденне життя залишили сліди, які досі чутно в живому мовленні.

Таким чином, сучасний лексичний репертуар закарпатців — це шарувата суміш, де домінує східнослов’янська основа, але з міцними місцевими запозиченнями. Основи цього висновку підтверджені польовими записами з «Атласу» та дослідженнями з транскордонної лінгвістики.

Соціально-мовні фактори епох:

Австро-Угорщина (до 1918 р.). Офіційна політика мов управління сприяла багатомовності міст. Міські еліти часто були німецькомовні або угорськомовні. Це дало приток елементів професійної лексики в локальні варіанти.
Чехословаччина (1919-1938 роки). Розвиток шкільництва чеською/словацькою, модернізація адміністрації і статистики. Частина матеріалів з полів 1920-1930-х рр. збереглася в університетських архівах Ужгорода.
Доба СРСР (після 1945 р.). Інтенсивна радянізація мовних практик, поширення літературної української в освіті й ЗМІ. Це спричинило тиск на локальні говори, але не їх повне знищення. Польові записи 1950-1990 рр. фіксують збереження багатьох архаїчних форм у сільській мовній практиці.

Русини, трансграничний говір і правові перипетії

Русинська ідентичність на Закарпатті — складна та політично чутлива справа. За переписом 2001 року близько 10 100 осіб в Закарпатській області заявили про русинську національність (≈0,8% населення області).

Водночас низка дослідників і активістів оцінювали фактичну кількість осіб із русинською самосвідомістю значно вищою — у десятки тисяч; у неофіційних підрахунках іноді фігурує цифра до ~170 000 людей. Ця розбіжність має вагоме значення для політики визнання мов та для освітніх ініціатив.

Лінгвістично русинський континуум на Закарпатті часто ототожнюють із транскордонним (Transcarpathian) різновидом карпатських говорів. Бриніючі підгрупи — трансграничний (Transcarpathian/Subcarpathian) варіант — поширені по правобережжю Тиси та у долинах Боржави і Рахівщини. Вчені, зокрема Андрій Даниленко в енциклопедичних оглядах, відзначають, що Carpatho-Rusyn генетично належить до південно-західного наріччя, але має явні впливи польської, словацької, угорської та румунської.

Після 1990-х років відбулися кілька ініціатив із документування й кодифікації русинської мови в різних країнах. В Україні були спроби зібрати корпуси текстів та видати орфографічні пропозиції, але єдиної загальноуніверсальної норми станом на початок 2026 року так і не сформовано.

У сусідніх країнах (Словаччина, Сербія) русинські стандарти мають офіційний або напівофіційний статус. Це створює ситуацію, де мовна пракса в Закарпатті має сильний діалектний характер і поміж собою різниться в залежності від села і району.

Законодавчі зміни в Києві прямо впливали на статус регіональних мов. 10 серпня 2012 року набув чинності закон «Про принципи державної мовної політики» (популярно — Ківалов-Колесніченко), який дозволяв надавати регіональний статус мовам, якими говорять ≥10% населення відповідної адміністративної одиниці. Це технічно відкрило шлях до офіційного вживання російської та інших мов у місцевій адміністрації й освіті. Після політичних потрясінь у 2014 році питання викликало протиріччя, а 28 лютого 2018 року Конституційний суд України визнав цей закон неконституційним. Після цього інструментарій для формального визнання регіональних мов знову змінився. Для Закарпаття це означало, що можливість формального визнання «русинської» як регіональної мови залежить не тільки від локальних ініціатив, а й від загальноукраїнської судової-законодавчої практики.

Серед науковців, які працювали з карпатськими говірками, важливе місце належить Йосипу Дзензелівському — він збирав польові картки, створював матеріали для «Атласу» й опублікував фундаментальні праці з діалектології Закарпаття. Ці корпуси стали ресурсом у спробах розмежувати «український діалект» і «русинський» варіанти у науковому описі. На рівні політики та громадянського суспільства участь у дискусіях про русинство беруть місцеві громадські організації, культурні центри і деякі політичні партії як в Україні, так і в сусідніх державах.

Фонетика й лексика: архайчини, «мацур» і «до фраса»

Говірки Закарпаття мають низку стійких фонетичних особливостей. Ось головні, що регулярно фіксуються в польових записах: наявність ненапруженого задньо-середнього нерозгорнутого голосного [ɨ] (приклади: сын [sɨn], дрыва [drɨva]); зсув історичних [ě], [e], [o] у деяких підзонах у [y]/[u]; перехід [ɛ] → [ɪ] перед [i],[y] і палаталізованими приголосними. Ці риси відрізняють закарпатський говір від літературної української та від сусідніх говірок (гуцульської, бойківської). Такі особливості детально прописані в полях «Атласу української мови» та в оглядах транскорпатистики.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гурт Рокаш презентував новий кліп “Пий до дна” (ВІДЕО)

Деякі фонетичні явища говірки Закарпаття сформувалися ще в ранньому новому часі. Датування формування основних рис діалекту сягає кінця XVI – початку XVII ст., згідно з літературними й мовними пам’ятками. У селах Боржавської долини (Довге, Лисичово, Приборжавське, Бронька, Кушниця, Білки тощо) та на верховині (Рахів, Костилівка, Луги) збереглися старі форми дієслівних закінчень, старі рефлекси праслов’янських голосних і рідкісні морфологічні форми, які вийшли з ужитку в стандартизованій мові.

Наприклад:

У Довгому (Іршавський район) фіксували власні назви побутових речей, які не збігаються ні з літературною українською, ні з сусідніми говорами. Наприклад, слово «ґачі» вживали для позначення простого дерев’яного вішака або гака в хаті, тоді як у сусідніх селах тим самим словом називали металевий гак у хліві. «Полиця» тут часто звучала як «поличка», але з чітким значенням місця для молочного посуду, а не загальної хатньої шафи. Для корита вживали форму «кобел», що не фіксується в офіційних словниках, але стабільно трапляється в усному мовленні старшого покоління.
У Виноградівському районі особливо виразна виноробна лексика. Польові записи кінця XX століття фіксують слова «бочка», «кадуб» і «путня», але з різними значеннями. «Кадуб» — велика стаціонарна дерев’яна ємність для первинного бродіння. «Путня» — невелика посудина для перенесення винограду з городу до пресу. Сам виноградний прес часто називали «точило» або «давильня», а залишки після віджиму — «вичавки» або «дробина», причому другий варіант вважається локально маркерним для Берегівщини й Виноградівщини.
У селах Берегівського району поширені угорські за походженням побутові слова, які сприймаються як «свої». Наприклад, «ґазда» — не просто господар, а власник землі й виноградника. «Погач» — конкретний вид кукурудзяного або пшеничного коржа, а не будь-яка випічка. У виноробному контексті трапляється слово «пінце» для льоху, що чітко вказує на історичні угорські контакти.
У Тячівському та Рахівському районах локалізми часто пов’язані з гірським побутом. Для кошари вживають «колиба», але це слово може означати як тимчасову пастушу хатину, так і місце для переробки молока. Сироватку називають «жентиця», а бринзу — «будз», причому обидва терміни мають точні семантичні межі й не замінюються літературними відповідниками.

Журналістські матеріали місцевих видань — зокрема ужгородських і мукачівських газет 1990–2000-х років — регулярно фіксували такі «мікрословники» як маркер локальної ідентичності. Саме тому в Закарпатті неможливо говорити про один діалектний словник. Тут існують десятки дрібних лексичних систем, прив’язаних до конкретних сіл, долин і ремесел. Це робить наш регіон одним із найщільніших діалектних просторів України і пояснює, чому навіть сусідні громади легко впізнають «чужого» за кількома словами.

Популярні приклади «сімейних» слів: «мацур/мацур», «мачка», «кут», «куцур» — локальні назви кота в різних селах Закарпаття. Ці варіанти фіксувала філологиня Ольга Пискач і місцеві словникові збірки.

Говірки Закарпаття містять фразеологію, яка походить від сусідніх мов і має власні семантичні відтінки. Наприклад, міжселянські вигуки на кшталт «до фраса» (вираження роздратування або загрози — «до біса/к чорту») зафіксовані у корпусах діалектних текстів. Такі вирази часто мають калькові аналоги в угорській та слов’янських сусідах.

Діалектологічні школи та конкретні дослідники

Системне вивчення говорів Закарпаття почалося у першій половині ХХ століття, але повноцінна наукова школа сформувалася після Другої світової війни. Ключовим осередком стала Ужгородська діалектологічна школа, пов’язана з Ужгородським державним університетом, заснованим у 1945 році.

Центральна постать — Йосип Олексійович Дзензелівський (1921-2008 роки). Він усе життя працював із місцевим мовним матеріалом. Саме Дзензелівський у 1950-1980-х роках організував масштабні польові експедиції по селах Ужгородського, Хустського, Тячівського, Рахівського, Виноградівського та Міжгірського районів. Було зафіксовано тисячі мовних карток. Села Колочава, Довге, Сокирниця, Луги, Костилівка, Іза неодноразово потрапляли до маршрутів експедицій.

Найважливіший результат — «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області», підготовлений у співпраці з Інститутом мовознавства АН УРСР. Атлас вийшов друком у кількох частинах у 1970-1980-х роках. Він містить сотні карт лексики, фонетики та морфології. Саме цей атлас і сьогодні є базовим джерелом для будь-якого серйозного дослідження закарпатських говорів.

Важливу роль відіграв і Василь Васильович Німчук (1933-2017 роки) — мовознавець, уродженець с.Довге, який працював в Інституті української мови НАН України. Він досліджував історію формування закарпатських говорів, їхній зв’язок із давньоруською мовною традицією та карпатським ареалом загалом. Його праці «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською» (1980 р) та «Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст.» (1985 р.) часто цитуються у сучасних студіях.

У 1990–2000-х роках з’явилися локальні словники окремих сіл, курсові та дисертаційні дослідження, присвячені мовленню Рахівщини, Боржавської долини, Ужанської долини. Таким чином, закарпатська діалектологія — це не абстрактна теорія, а система, прив’язана до конкретних людей, років і населених пунктів.

Сьогодення: демографія, мова в місті і в селі, освіта й медіа

Міста і села Закарпаття говорять по-різному. Ужгород і Мукачево — урбаністичні центри з домінуванням літературної української мови у публічному просторі. Тут місцеві говіркові риси зберігаються здебільшого в приватному спілкуванні. У селах ситуація інша. У Колочаві, Ізі, Костилівці, Лугах, Сокирниці, Довгому діалект залишається основною мовою щоденного життя. Саме там фіксується найбільша кількість архаїчних форм.

Берегівський район має окрему мовну модель. У низці громад угорська мова використовується паралельно з українською. У Берегові угорська присутня в освіті, культурі, локальних медіа та побуті. Це не витіснення української, а стабільна двомовність, яка сформувалася історично.

Освіта відіграє ключову роль. В області працюють школи з українською мовою навчання, а також школи з навчанням угорською та румунською мовами. Після 1991 року кількість предметів українською мовою поступово зростала, але місцеві говірки залишилися поза формальною освітою. Вони живуть у сім’ї, на вулиці, на базарі, у сільських громадах.

Медіапростір Закарпаття теж різномовний. Обласні телеканали й радіо працюють українською. Водночас існують угорськомовні друковані та онлайн-видання. Діалект у чистому вигляді майже не використовується в новинах, але активно з’являється в локальних блогах, туристичних текстах, усних інтерв’ю, фольклорних проєктах. Це нова форма існування говору — не як норми, а як маркера локальної ідентичності.

У підсумку сучасне Закарпаття — це регіон, де літературна українська мова домінує у публічній сфері, але діалекти не зникли. Вони чітко прив’язані до географії, віку і соціального контексту. Саме ця багатошаровість робить мовну карту Закарпаття унікальною навіть у межах Карпатського регіону.