Закарпаття у складі Австро-Угорщини (1867–1918 роки) було віддаленим гірським регіоном з бідною медичною інфраструктурою. Тут перетиналися угорські, галицькі й народні традиції лікування. На відміну від центральних губерній, у закарпатських селах практично не будували жодних лікарень. Місцеві жителі часто змушені були задовольнятися допомогою знахарів і повитух, адже державна система охорони здоров’я майже не діяла. А більше про здоров’я закарпатців під Австро-Угорщиною – читайте далі на сайті https://zakdialoh.com.
Медична інфраструктура
Ужгородська міська лікарня, заснована ще в середині ХІХ ст., стала найбільшим закладом охорони здоров’я краю. У 1854 році імператор Франц Йосип I подарував місту Ужгород маєток графа Баноя для нової лікарні. Наприкінці 1860-х років міська влада придбала два будинки (колишні військові казарми) на вул. Капушанській за 7000 флоринів, де влаштували сучасну лікарню. Уже в 1869-1871 роках лікарню офіційно визнали міською публічною.
За кілька років після відкриття під час епідемії холери з Будапешта сюди направили молодого лікаря-епідеміолога Ендре (Андрія) Новака. У свої 25 років він очолив медзаклад. За його керівництва до 1882 року Ужгородська лікарня розгорнула 200 ліжок.
У 1886 році Новак ініціював зведення нового хірургічного корпусу на 200 місць. У 1890 році при лікарні відкрили двоповерхову школу акушерок (повитух). До 1916 року тут уже діяли три великих корпуси, а до 1917 року в стінах закладу могли лікуватися 704 хворих одночасно.
В інших повітових містах Закарпаття ситуація була гіршою: лікарні будували переважно в адміністративних центрах. За даними дослідників, на всьому терені Галичини та Закарпаття з 46 повітових міст лікарні існували лише в 27. У селах будинків-лікарень не зводили взагалі, і стаціонарна допомога залишалася переважно платною та недоступною для бідних селян. Медсестер і фельдшерів готували в основному навчальні заклади Галичини. А на Закарпатті діяли тільки короткотермінові курси для акушерок.
Розповсюджені захворювання
Протягом 1867-1918 років Закарпаття страждало від тих самих інфекцій, що й решта Центральної та Східної Європи. Холера, тиф/черевний тиф, дифтерія, віспа, правець, туберкульоз та «жарі» (малярійні форми) — усі вони регулярно з’являлися на теренах краю. Локальні особливості визначали, де саме яка хвороба була найнебезпечнішою.
Ужгород, Мукачево і Берегове діяли як локальні центри реєстрації і лікування. Ужгородська міська лікарня під керівництвом Андрія (Ендре) Новака була головним осередком для важких випадків і цілителювала епідемічні хвилі в окрузі. Саме сюди привозили хворих із навколишніх сіл під час спалахів.
- Холера. П’ята пандемія (1881-1896) дала повторні хвилі інфекції по всій Європі. У Королівстві Угорщина приймалися санітарні постанови і карантинні заходи, але віддалені гірські села Закарпаття часто лишалися поза ефективним контролем. Через це локальні спалахи холери були у залізничних вузлах та серед сезонних робітників.
- Тиф і черевний тиф. Густонаселені села й тісні багатодітні хатини сприяли передачі висипних і фекально-оральних інфекцій. Повітові лікарі видавали розпорядження про карантин і дезінфекцію, але їх виконання в гірських селах Закарпаття було утруднене. Загальні джерела показують, що у XIX ст. тиф зростав у міських кварталах із поганою вентиляцією.
- Малярія була ендемічною у рівнинних частинах Королівства Угорщина. Низинні долини Тиси, навколишні заплави і заболочені ділянки навколо Виноградова (Угоча), Берегова та околиць створювали сприятливі умови для Anopheles. Протягом XIX – початку XX ст. «маршова лихоманка» (ague) тут траплялася регулярно, особливо влітку. Зниження малярії в регіоні сталося пізніше, під впливом осушення боліт і меліоративних робіт, що почалися у кінці XIX – початку XX ст.
- Туберкульоз був повсюдним. У гірських селах слабкий раціон, погані житлові умови і відсутність ізоляції хворих посилювали епідемічне коло. Пацієнти з легеневою формою часто зверталися по допомогу тільки в крайній стадії. Санаторне лікування в кліматичних курортах було практикою для більш заможних пацієнтів, але для селян доступ був обмежений.
- Дитячі інфекції і материнська смертність у віддалених гірських громадах були дуже високими. Відсутність акушерської освіти у багатьох селах, довгий доступ до лікаря і низька санітарія при пологах давали високу смертність. У ряді повітів акушерки навчалися на однорічних курсах, але цих кадрів було вкрай мало.
Санітарно-гігієнічні умови
Загальна картина. Стан санітарії у Закарпатті у 1867-1918 роках був слабким. Централізовані системи водопостачання і каналізації майже не існували в більшості міст і практично відсутні були в селах. Це формувало хронічний ризик кишкових інфекцій.
Водопостачання. Масштабні проєкти водопостачання в Ужгороді здійснили лише наприкінці 1920-х – початку 1930-х років. Тобто у період, коли Закарпаття входило до складу Австро-Угорщини (1867-1918 роки) більшість ужгородців брали воду з криниць, джерел і річок. Це ускладнювало профілактику холери та інших водонесених хвороб. Для інших міст — Мукачево, Хуст, Берегове, Виноградів — процес центрального водопостачання також розпочався значно пізніше XX ст.
Каналізація та відведення стоків були рідкістю. У містечках і селах нечистоти вивозилися в канави, річки або спалювалися/закопувалися. Наявність відкритих стоків і звалищ поряд із житловими кварталами прискорювала розповсюдження кишкових інфекцій. Відсутність централізованих лабораторій у повітах ускладнювала санітарний контроль джерел води.
Житлові умови. Хати в селах були тісні. Багатодітні родини жили в одній кімнаті. Погане провітрювання, зволожені підлоги й слабкий раціон послаблювали імунітет населення. Це впливало на високу туберкульозну і дитячу смертність. Міська щільність у таких центрах, як Ужгород чи Мукачево, місцями теж була високою, що посилювало ризик кореневих спалахів інфекцій.
Санітарна адміністрація і заходи. Угорські та імперські санітарні інститути ухвалювали інструкції: карантинні заходи, дезінфекція, закриття ринків під час епідемій, інструкції щодо утилізації трупів. Проте доставка інструкцій у віддалені гірські села і їх імплементація були складними. У результаті центральні реформи часто мали відкладений ефект на Закарпатті.
Роль церкви і благодійних інституцій. У гірських громадах церква і ордени сестер милосердя виконували суттєву соціальну і медичну роль. Місцеві парафіяльні лікарі, сестри милосердя і повитухи були першою лінією допомоги. Це було особливо помітно під час епідемій: монастирські спільноти організовували карантинні палати і базовий догляд.
Зв’язок між санітарією та екологією. Закарпаття — край різких контрастів: гірські пресипи і заболочені низини Тиси. У низинах, через затоплення заплав і відсутність осушувальних робіт у XIX ст., були високі ризики малярії та кишкових інфекцій. У горах — складність доступу для медперсоналу і евакуації хворих. Тобто географія прямо визначала санітарні виклики.
Традиційна медицина
У віддалених гірських районах Закарпаття офіційна медицина була рідкісним явищем до XX століття. Лише в Ужгороді наприкінці 1860-х років з’явилися перші стаціонарні лікарні, а у селах лікарів практично не було взагалі. Тому традиційна медицина виконувала роль першої, а часто — і останньої допомоги для більшості закарпатців.
Заручитися сучасними медичними послугами могли мешканці лише міст-центрів комітатів (повітів) Унґ (Ужгород), Берег (Берегово), Угоча (Виноградів) та Мармарош (Міжгір’я). У віддалених Верховинських селах (наприклад, Луг, Колочава, Синевир) до лікаря зверталися рідко або тільки в крайніх випадках, а значну частину допомоги надавали місцеві повитухи, знахарі та «цирульники» (кушніри) — люди, що поєднували деякі медичні навички з народними традиціями.
Закарпатські повитухи були головними помічницями при народженні дітей у селах Хустщини, Свалявщини, Перечинщини, а часто й на Мукачівщині до появи професійних акушерок наприкінці XIX ст. Ці жінки знали місцеві трави, могли робити натуральні настої з ромашки, деревію, кропиви та полину для полегшення болю чи запобігання інфекції. Вони також давали поради з дієти та гігієни під час вагітності.
Знахарі та травники працювали без ліцензій, але з великою довірою селян. У селах Мукачівського, Ужгородського, Перечинського повітів застосовували відвари листя берези та коренів живокосту для лікування ревматизму, розтирання із медом і часником — при застудних і легеневих хворобах. Їхні поради часто базувалися на сезонних циклах: наприклад, восени радили збирати коріння лапчатки білої для зміцнення шлунково-кишкового тракту.
«Цирульники» (які походили переважно з Берегова, Виноградова та Хуста) виконували кровопускання, прості хірургічні маніпуляції, видалення зубів та обробку ран. Вони не мали університетської освіти і були схильні поєднувати фізичні втручання з магічними обрядами, талісманами та молитвами — що сьогодні розглядається як частина народної медицини.
Навіть у містах, зокрема в Ужгороді, медсестринство та догляд за хворими в 1870-1900 роках часто виконували сестри милосердя з орденів, а не професійно підготовлені медсестри. Їхня робота була поєднанням догляду за ранами, приготування ліків і психологічної підтримки сімей під час епідемій.
Церква часто виступала осередком санітарної освіти. У греко-католицьких і римо-католицьких парафіях роздавали поради щодо чистоти води, способів уникнення зараження під час спалахів тифу чи віспи. Єпископи Ужгорода та Мукачева виступали з проповідями, які наголошували на гігієні та поміркованому харчуванні як частині християнського обов’язку.
Статистика народжуваності і смертності
Точні щорічні дані про народжуваність і смертність на Закарпатті протягом 1867-1918 років збережені уривчасто, але можна відтворити загальні тенденції за переписами та демографічною статистикою Австро-Угорщини. Найважливіші дані надали переписи 1880, 1900 і 1910 років, які охопили весь регіон, включно з комітатами Унґ, Берег, Угоча та Мармарош.
За даними перепису 1880 року, на території сучасного Закарпаття проживало близько 408 971 особа. Серед них українці-русини становили близько 59,8 %, угорці — 25,8 %, німці — 7,8 %, інші групи — 4,4 %. Це дало основу для подальших демографічних оцінок.
До 1910 року загальна чисельність населення в регіоні зросла приблизно до близько 535-580 тис. осіб за даними межових підсумків комітатів і місцевих реєстрів. Цей ріст був частково пов’язаний із високою народжуваністю, притаманною аграрним суспільствам, і меншою мірою з економічною міграцією в межах Угорського королівства.
Народжуваність у XIX столітті на українських землях була значно вищою, ніж у Західній Європі: у 1859–1863 роках частота народжень становила близько 50 народжень на 1000 осіб на рік, у той час як у Австрії та Пруссії цей показник коливався біля 40‰. Незважаючи на те, що прямі закарпатські дані з того періоду відсутні, историко-демографічні моделі дозволяють припустити, що й тут рівні народжуваності були подібними або навіть вищими через традиційний аграрний уклад життя.
Смертність у сільських умовах Закарпаття була високою внаслідок поширених інфекційних хвороб (холера, тиф, дифтерія). Часто помирали діти у віці до 5 років, що значно підвищувало загальний коефіцієнт смертності, але точні цифри реєстрів народжень і смертей по повітах збереглися фрагментарно і потребують архівних досліджень у Держархіві Закарпатської області та угорських статистичних збірниках 1912-1914 років.
Вплив війн і реформ на здоров’я населення
Перша світова війна призвела до масової мобілізації чоловіків з Закарпаття. Австро-Угорщина мобілізувала мільйони — загалом по імперії були мобілізовані близько 8 млн осіб; військові втрати імперії оцінюються понад мільйон убитих і ще мільйони поранених. Ці цифри істотно скорочували працездатний контингент у селах і містах краю.
Мобілізація зменшила кількість доступних лікарів і фельдшерів у повітах. Державних лікарів відправляли в тилові шпиталі й на фронт. Це послабило амбулаторну та профілактичну мережу в Унґському, Берегському, Марамороському комітатах.
Міські і повітові лікарні у прикордонних центрах часто переобладнали під військові лінії догляду. Так, в Унґварі (Ужгород) у часи війни існували імперські/королівські резервні військові шпиталі й пов’язані з ними військові кладовища. Це свідчить про пряме використання місцевих установ для лікування поранених і хворих солдат.
Карпатська кампанія 1914-1915 років створила додатковий медичний тиск. Поранених і хворих привозили залізницею до ближніх вузлів. На Карпатському фронті високий відсоток втрат був також через хвороби й обмороження. Тільки в перші місяці 1915 року великі угруповання австро-угорських військ виявилися уражені хворобами та масовими втратами працездатності. Це означало, що регіональні шпиталі в Закарпатті працювали в умовах постійного перевантаження.
Російські наступи, втечі цивільного населення й наплив біженців також підвищили епідемічні ризики у прикордонних районах. Переміщення людей створювало скупчення у транзитних містах і таборах. У таких таборах санітарні умови були погані. Там спалахували вошиво-переносні інфекції — насамперед тиф. На Східному фронті тиф і подібні хвороби стали одними з головних причин смерті в тилу та серед біженців. Це безпосередньо загрожувало і прикордонним районам Королівства Угорщина, включно з Закарпаттям.
Пандемія «іспанки» (1918–1919) посилила вже критичну ситуацію. Війна рознесла вірус швидше: солдати у транзиті й повернення додому сприяли поширенню. «Іспанка» вражала широкі вікові групи і призвела до різкого зростання смертності восени 1918 року. Для Закарпаття це значило одночасну появу великої кількості тяжкохворих у містах і селах, де шпиталізувати було ніде або було недостатньо ліжок і персоналу.
Військові переміщення й епідемії спричинили зріст неінфекційних наслідків. Вилучення працездатних чоловіків з полів знизило урожай у 1915–1917 роках. У ряду повітів це спричинило дефіцит продовольства і погіршення харчування. Недоїдання послаблювало опірність до інфекцій. Демографічний тиск проявився у зростанні материнської та дитячої смертності в сільських громадах.
Дефіцит медикаментів і медикаментозного оснащення був системним. Австро-Угорська армія й тилові структури поглинали запаси й примусово переадресовували постачання з аптеки міст. Це створювало нестачу сульфаніламідних препаратів (які з’явилися пізніше), антисептиків і бинтів у селах. Місцеві аптеки у повітових центрах втрачали товарні залишки, що ускладнювало лікування простих інфекцій.
Додайте коментар